«Как мы переживаем войну? Мы ее не переживаем» (женщины Донбасса о себе и о войне)

«Коли чуєш, що нікого тут звільняти, вони всі однакові, вони самі винні» (письмо из Донецка, на условиях анонимности)
«Тяжко тут… Страшно, коли чуєш постріли, але найстрашніше — коли чуєш, що нікого тут звільняти, вони всі однакові, вони самі винні. Найстрашніше весь час боятись, що батьки щось таке скажуть/зроблять що на нас донесуть в МГБ. Страшно думати де взяти ліки, чи що буде якщо хтось із нас захворіє. Думка про те, що дехто з нашої ніби постМайданівської влади не дуже хоче нас звільняти, що нам нав»яжуть отой особливий статус Донбасу і псевдовибори. Що комусь вигідно, що війна все спише і владу не критикують. Звільнені території віддадуть колаборантам Ахметова, а нас залишать в окупації. Не хочеться сидіти просто так хочеться щось робити для наших захисників… Але не можу допомогти. Я, і ті, хто залишились тут, ми щодня молимось за звільнення нашої Батьківщини від окупанта».

Ірина Магрицька: «Опинилась, образно кажучи, у капсулі»
«Я виїхала з Луганська у травні 2014 року — так само, як виїхали всі, хто разом зі мною був у «розстрільному списку ЛНР» — «списку фашистов города Луганска, пособников киевской хунты», яким погрожували «не дать спокойно жить на нашей родной, православной земле». Виїхала, втративши все своє майно, улюблену викладацьку і громадську роботу, можливість працювати на своїй дачі (якою зараз розпоряджаються так звані ополчєнци) і спілкуватися з друзями. Опинилась, образно кажучи, у капсулі. Фактично, із представника середнього класу я перетворилася в декласований елемент. Довелося починати своє життя заново, з нуля. Погодьтеся, коли тобі вже за 50, робити це в чужому місті, де немає ні родичів, ні знайомих, складно. Але більше шкодую не за втраченим майном, а за тим, що не маю можливості вже третій рік поспіль відвідати могили своїх батьків… Я бачу, що керівництво України не збирається звільняти окупований Донбас, і мені шкода тих, хто хоче туди повернутися (бо їм це не вдасться), і шкода тих, хто, залишившись там, із нетерпінням чекає повернення України. Замість звільнення ми спостерігаємо якесь дивне «перемир»я», коли в наших стріляють із важкої зброї, а їм заборонено відстрілюватися навіть з автоматів. Світова історія ще не бачила такого перемир`я, яке упродовж року дотримувалось би лише однією стороною. Так що я не вірю у своє повернення на рідну землю, принаймні за цієї влади».

Любовь Раковица: «Осознавать, что на этой войне гибнут люди»
«Для меня — самое страшное осознавать, что на этой войне гибнут люди. Простые люди, которые учились в университетах, получили «мирную» специальность, работали менеджерами, строителями, айтишниками…, а потом ушли защищать свою родину. И не вернулись оттуда. Очень страшно читать каждый день «сводки с полей» и понимать, что чей-то отец, сын, брат уже никогда не вернется домой. А еще очень больно и страшно смотреть на тех, кто выжил, но на всю жизнь остался инвалидом. И его жизнь никогда не будет такой, как раньше. Особенно, учитывая отношение к людям с ограниченным возможностями в нашей стране, практически во всех сферах жизни».

Светлана Тарабанова: «Состояние аффекта прошло»
«У меня классическая ситуация: сначала было состояние аффекта и поддержка коллег,работа в режиме нон-стоп,которая поддерживала моих землячек с детьми. Сейчас тяжело, так как состояние аффекта прошло. Но я знаю много способов поддержки,и самое главное: на плаву меня держит моя любимая дочь. Страшным было — вытягивать семью из-под бомбежек и гибель десятков людей в искусственной войне».

Share on Facebook0Share on Google+0Tweet about this on TwitterShare on VK
Запись опубликована в рубрике Реальные истории с метками . Добавьте в закладки постоянную ссылку.